Карпатські Химери.
Сьогодні нам довелось спускатись з Жандармів (це такі скельні виступи над Драгобратом) в звичних для похмурих Карпат умовах - холодний вітер і безпросвітний туман. Звісно, ми заблукали і через деякий час вийшли на якусь забуту людьми полонину. Знизу до неї тулились напіврозвалені старі колиби, занесені снігом. Ми сховались в одній із них від вітру і спробували зігрітись від холоду гарачим чаєм з шоколадом. Несподівано, ззовні хтось привітався: "Слава Йсу!.."
Навіки Богу Слава! - відповіли у відповідь.
Почувся шурхіт кроків по снігу і у дверях з’явився дід. То був звичайний гуцульский дідуган, з брудно-сивою бородою, вдягнутий у потріпану сіру куртку, чи то кожух. У нас зав’язалась звичайна розмова, як зазвичай у випадкових мандрівників у випадковому місці зустрічі. Ми пригостили діда чаєм і показали фото з телефону, з дивними химерами, зробленими вітром із всіх предметів, які він зустрів на своєму шляху в час буйного танцю з снігом під музику урагану.
“Кожне деревце, рослинка чи камінь має свою душу - блиснув очима дід, - і звісно ви її не бачите. Однак, вітер може її показати. Ту душу, що не видно людям, а тільки звірі і птахи її можуть увидіти. Вітер заставляє їй показатись наочі. Він ліпить її взимку з снігу, чи літом з води, і уважна людина, коли придивиться до того дерева, чи куща, у час негоди, то побачить його зсередини. Зимою душа застигає у візерунках химер. Придивіться потім ще раз до тих ваших світлин. “
Ще кілька хвилин розмов, і ми попрощались. Колиба швидко розчинилась позаду в тумані, глибокий сніг і вітер миттю повернув нас у зимову сувору реальність. Враз Олег згадав, що забув свої лижні палиці в колибі.
Довелось повернутись. Всередині нікого не було. Забравши палиці, вийшли назовні. Озирнулись довкола колиби - тільки полонина, вітер і сніг. Дивно - ніяких слідів, крім наших, не видно…
