Я ото поїхав за коником в столицю у файному вагіні 117 піізда "Буковина". Сів собі у свій боковий плацкарт. Ну як сів, його завалила майже доверху торбами жіночка-сусідка. Сказав добривечір і якось пристроївся. Ну умови логістики її бізнесу такі.
А я одразу з роботи та й у вагін. Голодний. Сиджу, споглядаю, як цей дракон рушає, як люди дістають яйця, курки і хліби. Десь вдалині забринькала гітара. Провідник, Дядя Валера, пропонує чай. Люди жаліються на духоту у вагіні, дожовуючи свої бутерброди.
Дивно. Через годину всі пішли спати. Навіть гітара. Отак, миттю: спакували яйця і повирубались. Чути дзижчання якогось кіна десь у смартфоні і стукіт рейок. Йду до Дяді Валєри.
В купе провідника шипить радіо, що тихо співає про теплий Магадан. Господар його п'є чай, заїдаючи булочкою. Я сором'язливо перебиваю ідилію питанням, а чи нема у вас, дядь Валєр, часом, пива. Німа пауза.
Рейки ритмічним стуком заповнюють простір. Дядя Валера дивиться на мене секунд 10. Зрештою, відповідає:
- Є. Але одне.
- Давайте. Скільки?
- Двадцять.
- Ось гроші.
- Прошу.
Дістає із-за дверцят баночку і вручає мені.
- Я його собі купив, але Вам мабуть більше треба.
- Дякую файно.
Я пхаю пиво в задню кишеню штанів і йду в протилежний тамбур.
Вагін спить. Відкриваю вікно і впускаю у внутрішню духовку свіже молдавське повітря. За вікном проносяться вивіски магазинів румунською, телефон рветься в роумінг. Відкриваю баночку.
Ось і воно, таке просте і досконале щастя: пиво, свіже повітря і поїзд, що колихається з боку в бік.
А завтра з побратимами на мотоциклах назад домів..
